germiones_muzh (germiones_muzh) wrote,
germiones_muzh
germiones_muzh

ПОБЕГ ТРЕХ БРАТЬЕВ ИЗ ГОРОДА АЗОВА, ИЗ ТУРЕЦКОЙ НЕВОЛИ (козацкая дума XVII веку)

Ой та то ж не пили пилили (То не пыль пылила)
І не тумани вставали,
Як із землі турецької
(- город Азов в дельте Дона был турецким до 1637 года. - Его взяли штурмом донские и запорожские казаки под началом атамана Михайлы Татаринова. Но в 1642 он снова стал турецкий. Потом его взял Петр I в 1696, снова отдал, снова взял... с 1769 и доси он наш. Думаю - навеки. - germiones_muzh.)
Та із віри (веры) бусурменської
З города Озова, з тяжкої неволі
Три брата утікали.
Що двоє та брати кінних
(конных),
А третій піший-пішаниця (
- не достал коня),
Що як він
(Он как) чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння
(серые коренья)
Та на біле каміння (белые каменья)
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає (бьет-посекает)
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає
(хватает),
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте,
І мене підождіте,
І з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері
дохождати».
І ті брати теє зачували
(услыхали)
Та словами промовляли:
«Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо
(и сами не убежим так)
І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах (
кустах терновых), в байраках (оврагах)
минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам в землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає,
Та словами промовляє,
І сльозами обливає:
«Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте,
Із піхов
(из ножен) шаблі виймайте,
І мені з пліч головку здіймайте
(снимите),
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте
(схороните),
А звірям і птицям на поталу
(терзанье) не оддайте».
І тії брати сеє зачували
Та словами промовляли:
«Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов
(словно) наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться
(не подымутся),
На дванадцять частей розлетяться,
І душа наша гріхів до віку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували
(слыхали),
Щоб рідною кровію шаблю обмивали
Або гострим списом (
копьем) опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків
(оврагов) прибувати,
Терновії віття
(ветки; терн растет в степных оврагах-балках) в запілля (назад) рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету
(в примету куда бежать) покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає
(режет)
І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали,
І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали.
А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає
Та сльозами обливає:
«Осюди же то мої два братики кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі
В городи християнські
До отця, до матері,

До роду утікати».
Тут сеє промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє
(Только чистое, нетронутое поле),
А на йому трава зеленіє…
Та став же старший брат та середульший
На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії
(расхожие),
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати
І меншому брату у признаку покидати.
То став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
«Нум
(Надо нам), брате, із себе зелені жупани (кафтаны) скидати
І червону та жовту китайку
(ткань) віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати».

То старший же брат до середульшого брата став гордо
промовляти:
«Чи подобенство
(Разве подобает), брате, щоб я своє добро турецьке
На шматки (
куски) драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана

Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
Та став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
«Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький
(сизенький)!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети
(Камыши) вдобні (удобны),
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські
До отця, до матері дохождати».
То став же брат старший до середульшого промовляти
:
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,
Чи сириця (
кожа сыромятная, путы) в руки не в'їдалась (вьедалась)?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озова
Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки
(части, куска) рубати
Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині
(сначала) минати (минут, разминутся, ненайдут).
То ми свого брата меншого не ввеземо
І самі із озівської турецької неволі не втечемо»…
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає
(хватает),
Словами промовляє:
«Недурно
(Не зря) червона китайка по шляху валяє,
Що, мабуть
(можбыть), моїх братиків ріднесеньких
В живих на світі немає (уже нету).
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими, в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького молодецького шукати
(искать).
Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати
(схоронить),
Звірям і птицям на поталу
(терзанье) не оддати».
На шлях Муравський
(Муравский шлях – древняя татарская дорога в степи) вибігає,
Та тільки трошки
(мало-мало) своїх братиків рідненьких сліди (следа) забачає (видит).
Та побило меншого брата в полі три недолі
(беды):
Одно — безвіддя
(безвидье),
А друге — безхліб'я (
безхлебье),
А третє — буйний вітер у полі повіває
Та бідного козака з ніг
(с ног) валяє.
До Савур-могили прибуває,
І на Савур-могилу ісходжає,
І там собі дев'ятого дня спочивок
(ночлег, отдых) має.
Дев'ятого дня з неба води-погоди
(дождя. Он, верно, умирал от жажды) вижидає
І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки
(волки)-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,

Хотіли заздалегоди (заранее) живота (еще живому) темний похорон одправляти.
То він їх забачає
Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати
(вынимать),
Попід зеленими яворами
(тополями) ховати
І комишами
(камышами) укривати».
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме (
руки не держат – обессилел),
Ногами не піде
(ноги не ходят),
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихае:
«Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя:молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких
І в вірах бусурменських,
А тепер припало
(пришлось -) на безвідді, на безхліб'ї погибаю».
Та став же він на Савур-могилі спочивати
І на небо взирати,
Доброї години
(лучшего времени) вижидати.
Важенько
(Тяжеленько) вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній
(бедной) сиротині (сиротине), не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати».
Цеє
(Так) промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати
(придвигаться),
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати
(смотреть),
Став він до них стиха (тихо) промовляти:
«Любі
(лЮбые) вовки (волки)-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте ж ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати
І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати
Та жовтую кість
(кость) по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій
(сырой) землі мене поховати (хоронить)».
Ой не чорная хмара
(туча) налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали
І тіло козацьке молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали
І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная
(частая, многая) птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі
(кукушки) налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри кували;
Що й вовки-сіроманці находжали
І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили
(выли-плакали) і проквиляли —
То ж вони козацький похорон одправляли…
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,
Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили
(курганы) високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного
Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сонце обігріє
(обогреет),
Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великоє усердіє маю
(Тогда для него постараюсь)
І всю добичу іскидаю (выкину, выброшу),
А його, пішого, межи коні
(меж нашими конями) хапаю (повезем)».
«Тоді ж було, брате, хапати,
(Прежде надо было делать, брат,) як я казав (говорил),—
Уже дев'ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає
(Его уж на свете нету)».
Отоді
(Тогда) ж вони коней пустопаш (на волю, без пут) попускали
І кульбаки
(седла) під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали
(Оружие в камышах спрятали)
Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами
промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут
наджидати,
То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
переймати,
То будуть нас стріляти та рубати
А лібо живцем у плін завертати».
Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє:
«Братику мій милий,
Голубчику сивий!
Тут же трави зелені і очерети угодні
(камыши-осоки удобные),
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок
(отдых) даймо,
А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,
Стали тії козаки із коней уставати
І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці
(ружья) свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали
І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали
Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то
(И тогда-то) найстарший брат милосердіє мав
То словами істиха
(тихо) промовляв:
«Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,
До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв».
То середульший же брат теє зачуває
(это слышит),
То до свого старшого брата словами промовляє:
«Отож би було
(А тогда надо было), брате, свого найменшого брата із собою взяти,
Як він же за нами гнався
І на коні прохався
(просился),
А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата
і повік
(вовеки) його не видати —
Що вже дев'ятий день минає
(проходит),
Як хліб і сіль він поїдав
(ел в последний раз)».
То це вони промовляли
І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А тож турки-яничари бідних двох козаків та коло могили
Хапали
(хватали),
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добичою в городи озівські
(города азовские) назад забрали.
Полягли двох козаків голови вище річки
(у речки) Самарки,
А третього найменшого,
Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава
(А слава об этом) не вмре, не поляже однині (отныне) й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 4 comments